Моя бабця vs фемінізм

Моя бабця vs фемінізм

Я не завжди розуміла фемінізм. Точніше, я його агресивно не розуміла, з тою люттю, з якою іноді пострадянські люди реагують на поняття, які нам відкрилися в 1990-х. Які розвивались десь «у них», де все добре, де можна поборотися за права жінок, права ЛГБТ, де можна подумати про себе і походити до психолога, або навіть поцікавитись сучасним мистецтвом. Новини з цих сфер до мене долітали з фльором: «Вони там від ситого життя витончено дуріють». Тому що наше життя, воно важке і суворе, але чесне. А весь це культур-шмультур – від неробства.

Я пам’ятаю, коли вперше побачила фільм про Сімону де Бовуар – ікону фемінізму. Пам’ятаю своє гучне роздратування на спогади про те, як заможні жінки Європи виборювали своє право працювати. Працювати не дають – оце у вас такі проблеми були? Серйозно? Все моє життя навколо були жінки, які дуже важко працювали. Все, що вони хотіли виборювати – це право видохнути, відпочити. І це засадниче різні бажання. Я усвідомила природу свого заперечення фемінізму. Це неврахування нашого досвіду, досвіду наших жінок. Для мене важливо порівняти досвід жінок моєї родини з тим, як до жінок ставилися в їхній країні, з тою атмосферою, в якій вони жили, і зі ставленням та атмосферою в країнах, де фемінізм став дієвим інструментом виборювання прав.

СРСР – держава витонченого газлайтингу. «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек» - це не просто про брехню, це про атмосферу брехні, коли треба довіряти не своїм органам почуттів, не собі – треба довіряти державі. Якщо тебе грабують, забираючи все майно, якщо ти стоїш принижений, побитий, треба довіряти не своїм очам, не своєму тілу, треба довіряти державі, яка каже, що тепер ти нормальна людина, підеш у колхоз, будеш працювати за їжу, і будеш щасливим. Жінкам в СРСР говорили, що вони рівні в правах, і про це не треба було думати, це треба було сприймати, як власні думки.

Моя бабуся, Марія Іларіонівна Соколовська-Лобач, народился 1923-го року в селі неподалік Гуляйполя. Її сім’я мала велике господарство, і все, що потрібно для добробуту. З 1920-х добрі сторінки історії родини стрімко почали закінчуватися, прийшла радянська влада. Сільські громадяни, зі славою нероб, пиятик та грабіжників знайшли себе в новій державі, де можна було з нікого стати всім, і почали завзяте розкулачення. Бабусину сім’ю довго шантажували, змушували відкуповуватися, врешті, прадід сказав, що вже досить тероризувати, більше вони нічого не отримують. Після чого його, як худобу, кинули в бричку, сілу зверху і поїхали, потім відправили до Сибіру. Прабабуся залишилася одна з чотирма дітьми. Для наочності дієвих і переконливих механізмів радянської влади, сім’ю бабусі і ще декілька сімей села вивезли в поле. І задля ще більшої наочності спалили людину, яка опиралася насильницькому виселенню.

В цей час, в шокуючи і авангардні 1920-ті, СРСР на весь світ проголошувала, що в країні права жінок, як ніде відстоюються. 1917-тий рік – під час дії Тимчасового уряду жінки виборюють своє право голосувати, щоправда більшовики привласнили собі це досягнення. («Українські жінки в горнилі модернізації», під ред. О.Кісь). Радянська влада вправно привласнювала і робила надбання людей культури, мистецтва та правозахисту  щитом, яким прикривала свою комунікацію з Заходом. Роботи українських мисткинь Олександри Екстер, Ганни Собачко-Шостак, Марії Приймаченко гордо прикрашали міжнародні виставки і представляли СРСР. Дивіться, які самостійні фахові жінки в цій країні! Дивіться, які жінки в 1920-х на Дніпробуді! Товаришки – сильні, роботящі, незалежні!

Або навіть більше, перша в світі жінка в статусі міністра – Олександра Коллонтай. А ще – кодекс про цивільний шлюб, де легко можна одружуватися і розлучатися, де дружина – більше не частина господарства, не служниця, не заручниця чоловіка і сім’ї. А ще соціальні експерименти, де проголошувалося звільнення жінок від сексуального і кухонного рабства. Де будинки Соцміст планувалися без кухонь, бо жінка більше не рабиня побуту. Жінка має безліч можливостей.

Безліч можливостей мала і моя прабабуся Меланія у 1920-х, коли залишися одна з чотирма дітьми, без чоловіка, без господарства, без грошей і без освіти. Червоні активісти повернули заблудлі сім’ї в село, повернули урочисто – змусили сім’ї йти на колінах, аби любов до комуністичної влади зафіксувалася шрамами на колінах.

Далі були 1930-ті. Доба експериментального авангарду, з відносно свободним мистецтвом, з намаганням зробити міжнародний імідж, змінилися сталінськими часами. Змінився і образ жінки. Можливості замінилися обов’язками. Концепція звільнення жінки від кухонного рабства замінилася старою доброю патріархальною схемою про берегиню домашнього вогнища. Обов’язки тепер виглядали так: робота на рівні з чоловіками, партійна робота, і плюс відповідальність за дітей і за задоволеного чоловіка. Це повний набір, і відповідно до потреб часу і партії, акцент переходив з матері на партійну діячку, з партійної діячки на ударницю праці, ну і так далі. Якою жінка має себе відчувати – це вирішувала партія. Не сама жінка, не її очі, чи вуха – ні, партія!

1930-ті – це часи соцреалізму. Годі незрозумілих геометричних картин, все має бути, як в реальності. Подивіться на цю картину Юрія Піменова «Новая Москва».

Все ж реально: машина, жінка, дорога, вулиці. Все як в реальності! Картина 1930-х років. На ній зображено автомобіль, який неможливо було купити, за кермом жінка, світ навколо залитий сонцем, щастям і благополуччям. І це все 1930-ті.

Реальність 1930-х в сім’ї моєї бабусі зустрілася з голодомором. Бабусино село було в епіцентрі трагедії. З чотирьох дітей залишились троє, молодша бабусина сестра Тетяна померла. Прабабуся, аби прокормити сім’ю пішки ходила на роботу в Донецьк (це біля 200 км). І це та, досить статистична інформація, яка дійшла до онуків-праонуків. Не дійшла інформація, як саме можна було вижити в тих нелюдських умовах, якою ціною. Про це не говорять, це залишається в пам’яті нерозгорнутим болем, закритою темою, яку не прийнято проговорювати.

Не прийнято проговорювати, що було під час окупації в 1940-х. як виживали жінки, які лишалися в тих же окупованих селах, коли чоловіки були на фронтах. Як можна було вижити, якою ціною? Про це критично не прийнято говорити. Історики, які проводили усне опитування серед жінок, які пережили окупацію, говорили, що більшість жінок були зґвалтовані двічі – нацистами і «нашими». В який кластер в голові цю інформацію це можна покласти? Плюс до всіх бід, жінка отримувала ще і суспільний тиск, осуд. Аби вижити, ці події краще було викреслити з життя, витиснути в підсвідоме – це демонічний страх, який лишався з жінкою на все життя.

В 1940-х мою бабусю вивезли на примусові роботи до Німеччини. Аби проілюструвати цей період з багатьох плакатів, де нацисти «запрошують» на роботу, я обрала саме цей. В ньому дуже точково били по буденних злиднях, по базових потребах, по наївному бажанню жити хоч трошки, як людина, мати красиві речі. Бабуся мені розповідала про подругу, яка привезла з Німеччини дві нічні сорочки. В одній вона виходила заміж, інша – була єдиною нарядною сукнею в гардеробі. Це такі ніби дрібниці, у порівняння з тим жахом, який жінки пережили під час примусових робіт, з тим жахом, яким зустріло рідне НКВД, але саме в цій дрібниці відображається все багатогранне і витончене знущання над жіночим бажанням бути гарною, просто бути гарною.

У 1950-х бабуся вийшла заміж, народились діти. Стало спокійно, стало зрозуміло, як себе вести, про що мовчати, аби було спокійно. У 1950-х мистецтво, як СРСР, так і Америки рясніє образами сімейного затишку, нагодованності і стабільності. У нас були образи жінок та чоловіків, які зустрічаються на зрозумілих, стабільних роботах, створюють кріпкі сім’ї, і йдуть у стабільне зрозуміле майбутнє.

Фото «Вєсна на Зарєчной улице»     

В США істерично намагалися зробити ідеальну-преідеальну сім’ю. Жінку, яка 24/7 в ідеальному макіяжі, ідеальному будинку, в ідеальному настрої, аби радувати чоловіка, звісно, теж ідеального. Сюрприз, але виявилося, що не можна натягнути казку на реальність. «Ідеальне» почало розсипуватися. «Суспільство, родина, релігія — все вказує жінці, що вона є гіршою від чоловіка й єдиним способом для неї вести гідне життя є шлюб. – казала вже згадана Сімона Бовуар.

Відповіддю на істерику добробуту 1950-х стала друга хвиля фемінізму. Жінки почали говорити про свої права, вимагати їх, кричати про них – зі сторінок книжок, кричати на вуличних акціях, перфомансах в дебатах і в розмовах на кухні.

Наприкінці 1950-х в СРСР починається «Відлига». В 1960-х знімаються фільми про незалежних, думаючих, відвертих жінок та чоловіків. Жінки в СРСР не маніфестують, не виходять на акції, але вони стають видимими. Українська архітекторка Алла Анищенко створює об’єкти потужні об’єкти модернізму, до яких зараз прикута увага світової архітектурної спільноти. Художниця Алла Горська, створює проривні монументальні роботи, де велетенські жінки і чоловіки створюють космічне майбутнє.

В 1970-х дискурс змінюється. Жінка тепер, звісно, може займати високі посади, але ми всі маємо зрозуміти, що потрібна їй тільки сім’ї. Всі оці кар’єрні, творчі штучки – це від «нереалізованості». Такий емоційний меседж закладається у візуальні образи – в кіно, в театрі, в літературі. Цементується сімейна схема, де і чоловік, і жінка працюють, але «тато» має отримувати більше.

В 1990-х закінчується історія радянської жінки, в 1994-му помирає моє бабуся. В цей період на Заході розгортається Третя хвиля фемінізму. Фемінізму як інструменту, який вимірює температуру у суспільстві. Який досліджує глибинні причини нерівності прав, причини дисбалансу і дисгармонії у суспільстві.

У 1990-х фемінізм як сукупність активістських рухів і філософських течій, мав велике теоретичне і практичне підґрунтя. Розуміння причин і шляхи вирішення нерівності прав жінок і чоловіків, і вже міг проілюструвати, як балансування прав призводить до економічного і культурного підйому. Але чим були зайняти жінки у ранній пострадянський період? Виживанням. Перекваліфіковувались з інженерок у продавчині, тягали баули з Польші та Турції, намагались зрозуміти в вбудуватися в нові правила гри. Їм було не до філософських течій.

Зараз вже майже 2020-ті роки, і я можу сказати, що фемінізм, феміністки і профемінисти в Україні є. І я розумію для чого він, як це інструмент діє. Марш жінок, який проходить в Києві, збирає тисячі учасниць і учасників. І це вже наш, власний рух, який враховує наших жінок, наших мам, бабусі, і нас самих. І цю історію робимо ми.

***

Думка видання «Факти Запоріжжя» не завжди збігається з думками експертів-блогерів.

Редакція залишає за собою право відхилити публікацію у разі порушення зазначених нижче правил:

Заборонено розміщення неправдивої інформації; пропаганда й розпалювання расової, релігійної, міжнаціональної ненависті, ворожого ставлення та/або дискримінації за расовою, етнічною, статевою, релігійною, соціальною ознаками; заборонена публікація інформації, яка містить погрози, висловлювань, що дискредитують і порочать честь і гідність громадян або організацій; нецензурні висловлювання; заклики екстремістського характеру; пропаганда сепаратизму; заклики до дій, що підпадають під дію КК України.

Якщо ви хочете публікуватися на нашому сайті, напишіть нам на zpfakty@gmail.com. У листі, будь ласка, вкажіть теми, в яких ви компетентні, і коротку інформацію про себе.

Будьте в курсі подій, читайте новини «Факти Запоріжжя» у ТелеграміФейсбуці та на Ютуб-каналі

Коментарі